ИнтерЛит в мире.

ИнтерЛит в Европе


Электронные книги «ИнтерЛита»

Дом Берлиных — литературно-музыкальный салон

Республиканский научно-практический центр «Кардиология»

OZ.by — не только книжный магазин

КСАНДР


СТИХИ

на украинском и русском языках

 

Душа ріки мене лякає й вабить.

В душі моїй і острах, і довіра:

Чутливість наполоханого звіра

напружує мою первісну пaм'ять.

Праматір сущого, безпристрасний убивця,

скількох вона взяла, не відпустила!

В ній причаїлася страшна містична сила —

чекає необачного сміливця.

 

(см. Ксандр, «Весенние плэнэры»)

 

 

* * *

Долгие проводы — лишние слёзы...

Ветру, как богу, молились берёзы.

Ветер кричал, провода обрывая:

«Ссстарая сссвоооллооочччь!»

А осень, вздыхая,

мыла деревья и слёзы глотала —

он улетал, а она умирала.

 

 

* * *

Мой чуб скоропостижно поредел...

Почти развинчен жизнью, как отвёрткой

я стал. Я стал и вот он, мой удел,

хотел того я или не хотел:

несмело трогать времени предел

душой, от страха душною и вёрткой,

стремящейся по времени назад,

бежать, бежать... Да силы на исходе.

И в пропасть памяти всё сущее уходит.

Всё зыбко так, но твёрдое находит

моя душа, ещё живая, вроде,

пока о край царапается взгляд.

 

 

* * *

Хтось дивиться з середини мене

на спляче місто... Я його не знаю!

До скла віконного, в надії, припадаю,

що, в решті-решт, коли-небудь мине

у нім запал вигадувать вірші,

якщо побачить безум цього світу.

Та все дарма, і карту мою бито —

вони, скоріш за все, товариші.

 

 

* * *

А будет дождь — я выйду на крыльцо,

уткнусь лицом в заплаканное небо.

Так хочется увидеться с отцом!

Лицом к его душе прижаться мне бы,

как к хлебу, что недавно из печи,

где свет свечи и дух святой — лампады,

икон оклады светятся в ночи,

где сны легко вдыхаются, как ладан,

где голос мамы, тихий и родной,

мне напевает: «Ой лэтилы гули...»,

натужный кашель деда за стеной,

ворчание рассерженной бабули...

 

А будет дождь — я сяду у окна —

со дна души всплывут родные лица,

и мне приснится добрая луна,

и за спиною скрипнет половица.

 

 

ЛУННЫЕ ПСЫ

 

Лунные псы носят письма во сны мои,

смотрят в глаза мои грустно, участливо.

Пишешь во сны мои ты, что несчастлива,

что никогда не проснутся сыны мои.

 

Лунные твари, да что ж вы так смотрите,

сердце мне рвёте наигранной жалостью?!

Ну, уходите! Прошу вас, пожалуйста!

Я задыхаюсь, понять это можете?!

 

Впрочем останьтесь, немые свидетели.

Я ведь убит той же самою бомбою...

И невесомым вдруг стало весомое...

Ну, проводите меня! Что  вы медлите?

 

 

* * *

Босоніж льопав листопад

опалим листям по калюжі.

Можливо прихисток від стужі

він у воді шукав? А над

 

рядами чорної ріллі,

у полі, сіяли під зиму

вітри й дощі весну озиму

у лоно ситої землі,

 

щоби, як зваби прийде час,

під стогін грому молодого

серденько явора старого

стискалось солодко щораз.

 

 

* * *

Червоні коні, коні заходу і сходу,

У руслі часу, крешуть в кров людськую рінь,

Із небосхилів п'ють життів гарячу воду,

Життів минулих і прийдешніх поколінь,

 

Та б'ють копитами безжально і завзято.

Дай, Боже, сил остерегтися від підков!

Нам не судилося цих коней загнуздати...

По небу цівками стіка гаряча кров.

 

 

* * *

«Болить і плаче, і не спить...»

— казав Тарас...

Душі так млосно,

а вечір марить стоголосно,

на небі зіронька тремтить.

Я чую —

Плаче і не спить...

Болить мабуть душа і в неї

за всіх за нас, за ті лілеї,

що відцвітають коло хати,

за те як змореная мати

над хворим дитятком не спить.

Дитинка стомлена все плаче.

За цілий світ вона неначе

так плаче, як душа болить.

 

Вадим Друзь. Перевод этого ст-я на русский.

 

 

* * *

               Т.Г. Шевченко.

 

— Ти чуєш, батьку?

Та не чує...

Відчула вже й відговорила

твоя душа...

Зосталась сила

твого Божественного слова,

та поки сила ця безсила!

Змілів наш рід і, як полову,

чужинський вітер між світамиганяє перекотиполе

синових душ...

Та Бог із нами!

..............................

Душа, потроху, вже літає...

Літає дякувати Богу.

І хоч, між зорями, дорогу

назад іще не забуває,

та знаю — щораз відлітає

все далі, смутком оповита,

бо місяць, наче слід копита,

її на втечу надихає...

 

 

* * *

Я душу випалив на попіл

і серце виблював, як камінь.

Та деж ти, мій жаданий спокій?

Та деж ти, подих мій останній?

 

Пече й болить... Терпіти мушу

пекельні ці фантомні болі!

На попіл випаливши душу —

я не змінив своєї долі.

 

 

* * *

Листопад переходить у грудень.

Темну землю у грудки збиває.

Листопад поморожених будень

шлях, пройденний, багряно вкриває.

Срібна паморозь вже вихолоджує скроні.

Я збираю думки у холодні і мокрі долоні,

і втираю їх в лоба, у скроні, у очі.

Знову я опиняюсь в полоні

у зимової довгої ночі.

Дні коротші,

коротші,

коротші...

 

Чи гадала у лісі ліщина,

що нагодиться осінь причинна?

 

Осінь листя ліщини кружила —

на мороз і на сніг ворожила.

 

 

* * *

 

Ці вірші пишуться не так,

як пролітає нас літак.

   Л. Горлач

 

Злипались очі і хотілось спати.

Зоря з-за обрію світила малиново.

Пручався розум. Терпке зріло слово.

Втікала рима... Треба ж тільки взяти

і вибрати плевели та полову

недбалих слів, скуйовджених думок,

із строк, що заготовані у прок,

та що тут вдієш, коли знову, знову й знову

вони, немов засмічений струмок,

впливали в роздуми засмічуючи мову,

на круги завертаючи поток.

 

І щоби час не гаяти зазря,

криваво плачучи, долаючи утому,

хабар, цим віршиком, дала мені зоря,

благаючи: «Пусти уже до дому,

ввімкнувши біля хати ліхтаря!»

 

 

СТИШОК, РОДИВШИЙСЯ САМ ПО СЕБЕ

 

В скорлупке сна, на склоне лета,

плыву в неведомое «где-то».

Уносит времени вода

меня, быть может, навсегда

туда, где лето не отпето,

где пронизь снов на жизнь надета.

И может, вспомнится тогда,

зачем рождался я сюда.

 

 

НОЧНАЯ ЖИЗНЬ БОЛЬШОЙ РЕКИ

 

Огонь костра погас. Мерцают

Под серым пеплом угольки.

Лягушки хором исполняют

«Ночную жизнь Большой Реки».

А по воде круги и всплески,

И непонятная возня

В траве, где ландышей подвески

Звенят, баюкая меня...

 

Таинственно и... как-то странно,

И спит, и будто бы не спит,

Неторопливо, неустанно

Камыш листами шелестит.

Какую тайну он хранит?

Трепещет стеблей тонким станом.

Быть может в нем русалка спит,

Ночным укутавшись туманом?

 

По небу звезды рассыпая,

Лежит туманная рука,

А у мостка ворчит, камлая

Чуть слышно, сонная река.

Вода течет неторопливо

И тихо в заводи кружит.

В ней отражаясь, сиротливо

Луна озябшая дрожит.

И соловей в ивовой роще

Поет средь плачущих ветвей,

И песне этой внемлет роща,

Поет и плачет соловей.

 

 

ЭТЮД

 

Сочиняет метель вечер

В ветках путаются ноты

Словно плачет в кустах кто-то

И боится уснуть ветер

 

И боится уснуть город

Лёг испуг на домов лица

И взлетает газет ворох

Как испуганная птица

 

 

* * *

Камень остывший зажат в ладони.

Море толкает мертвые руки.

Пена прибоя — алтарь разлуки.

Я позабуду, а ты запомни,

 

как эти руки тебя качали,

как ты кричала в захлёбе счастья,

как эти руки тебя венчали

мокрым венком из цветков ненастья.

 

Я отпущу этот камень вскоре

и, отдавая тепло Гольфстриму,

телом своим согревая море, —

может, твою обогрею зиму...

 

 

ГРУСТНЫЙ ВЕЧЕР

 

Кричит, охальничая, джаз

Затем, устав, рыдает.

Когда закат почти угас,

Огарком догорает

Над горизонтом майский день,

А в банке, на окне, сирень

Поникла, доживая май,

Её безрадостная тень

Упала на кровати край

...и тихо умирает.

 1    2

Лирика — Шутки, пародии, ассоциацииПереводыКсандр и Ко.Фото

Альманах 1-09. «Смотрите кто пришел». Е-книга в формате PDF в виде zip-архива. Объем 1,8 Мб.

Загрузить!

Всего загрузок:

http://www.perevodspell.ru/

Для отправки произведений, вопросов и предложений щелкните по конверту:
Перед отправкой произведений ознакомьтесь с Правилами Клуба!

СПАСИБО!

 


Использование материалов сайта возможно только с согласия автора и с указанием источника:
ИнтерЛит. Международный литературный клуб. http://www.interlit2001.com